Історія
розвитку моди
Уперше в світі про моду, як
про таку, заговорили в Італії епохи Ренесансу. Міста-держави Венеція та
Флоренція були перевалочними пунктами у прибутковій торгівлі з державами Сходу,
а мода, тісно пов’язана з економікою та
політикою. Кожного разу історично складалося так, що центр моди був там, де
було велике виробництво тканин. Починаючи з ХІІІ ст., в Італії виробляють
розкішні шовкові тканини та оксамит.
Другим модним центром Європи була Бургундія.
Там переважала суконна промисловість із переробки англійської вовни. Однак
після загибелі голови герцогства Карла у 1477 році Бургундія прийшла в занепад,
і вік шаленої розкоші скінчився.
Та
невдовзі почала диктувати моду Іспанія. Панував чорний колір. Поряд із
накрохмаленим одягом гордого ідальго з’явився
кренолін. Однак вищі кола Іспанії були надто консервативні і тримали моду у
строгих рамках, а вона цього не любить. Тому у 1600 році гегемонія іспанської
моди була зломлена, центр моди перемістився у романтичний Париж.
Париж
– світовий центр мистецтва моди, високої моди «від кутюр», яку створює невелике
коло авторитетних майстрів – кутюр’є. Засновником моди «від кутюр» вважається
Чарльз Фредерік Ворт – англієць, який у віці 20 років, не знаючи французької
мови і маючи лише 117 франків у кишені приїхав до Парижу у 1845 році. Він вдало одружився, і його молода дружина
добилася аудієнції у пані Меттерніх, яка задавала тон моди у Парижі. Цій дамі
сподобалися сукні мадам Ворт, і вона за смішні гроші купила одну з них. Та ця
сукня зіграла свою роль. Клопотання пані Меттерніх перед імператрицею Євгенією
зробило Ворта королем паризької моди. В нього одягалися 9 королів Європи. Ворт
вдало використав ідею криноліну, а потім він захопився ідеєю турнюру (турнюр –
модна в кінці ХІХст. частина жіночого
туалету у вигляді подушечки, яка складалася під сукню нижче талії для надання
фігурі пишності ). Кажуть, начебто якось Ворт побачив служницю, яка підмітала подвір’я, з підібраним низом
сукні. Кутюр’є сподобався ефект спадаючих
донизу складок. Так з’явився
турнюр. Ворт вперше використав живу манекенницю – нею стала його чарівна
дружина.
Крім
моди «від кутюр» існує і друга мода – «прет-а-порте», тобто моделі готового
одягу. Виникнення «прет-а-порте» пов’язують
із іменем П’єра Кардена. Пьєтро Кардіні
народився в Італії, неподалік від
Венеції у 1922 році, а пізніше поселився у Франції, трішки змінивши вимову
свого імені та прізвища. Вчився у двох великих модельєрів Пакена і Скіпреллі. У
1946 році перейшов працювати до Крістіана Діора.
За
те, що він насмілився «знизити» високе мистецтво вбрання до одягу масового
виробництва, профспілка модельєрів виключила його зі своєї організації.
Попередницями
манекенниць-людей були воскові ляльки. Спроби свідомого розповсюдження моди
стали здійснюватися у ХVІІІ
ст. Спочатку у Лондон, а потім в інші столиці почали ввозити воскові ляльки –
велику і маленьку Пандори. Ці ляльки були одягнені в моделі, спеціально для них
виготовлені.
Велика Пандора рекламувала придворні туалети, а
маленька Пандора – білизну. Нині ляльки-манекени в костюмах ХVІІІ ст. можна побачити у паризькому
музеї моди Гальєра. Є Пандори і в Загорському музеї іграшки в Росії.
У
другій половині ХVІІІ ст. з’явилися перші журнали мод. Спочатку в англії у 1770 році, а
потім у Франції почали виходити «Модні листки», далі у Німеччині, Голландії,
Італії. Наприкінці століття у Петербурзі стали видавати журнал під назвою
«Магазин англійських, французьких і німецьких нових мод». Саме журнали стали
найбільш достовірними джерелами інформації про моду.
Пьер Карден
Пьєтро
Кардіні народився у 1922 році неподалік від Венеції, а пізніше переїхав до
Франції. Змінивши трохи звучання свого імені та прізвища.
Вчився
у двох великих модельєрів Пакена і Скіпреллі.
У 1946 році познайомився з Крістіаном Діором і
перейшов до нього працювати. Карден вніс вагомий вклад у знаменитий стиль
«нью-лук» і в 30 років став улюбленцем Парижу.
У
1950 році Карде, побачивши у Паризькому
театрі опери і балету виступ російської балерини Майї Плісецької, створив спеціально
для неї костюми для балету.
Він
часто приїздив у Москву, Ленінград, а у 1986 році особисто підготував договір з
СРСР, який передбачав створення ста моделей жіночого та чоловічого одягу, які
були тиражовані кожна по 15 тисяч екземплярів на 32 фабриках.
Коко Шанель
Коко Шанель – культове ім'я
в історії моди. Габріель Шанель (19.08.1883 – 10.01.1971) народилася в
маленькому провінційному французькому містечку Мулені. Батько офіційно
одружився на її матері тільки через два роки після народження Габріель. Коли
дівчинці було п'ять років її мати померла, а батько втік. Маленька Габріель
потрапила у сирітський притулок. Десять років перебування у притулку виховали у
юній Шанель твердість характеру і бажання вирватися з бідності і безвісності.
Свою
професійну діяльність Габріель почала на підмостках вар'єте, які не приносили
їй великих успіхів. Хіба що отримала прізвисько Коко, відоме всьому світу за
назвою пісеньки, яку виконувала. Завдяки молодому офіцерові вона потрапляє до
аристократичних кіл і швидко привертає до себе увагу не тільки красою та
грацією, а й екстравагантною манерою одягатися.
У
1908 році Габріель відкриває крамницю капелюхів, а незабаром отримує й
замовлення на сукні. В основному їх шили із синього трикотажу або чорного
бархату з комірцями з білосніжної тканини, що надалі стало її фірмовим знаком. Перший Будинок моди
мадемуазель відкрила у 1910 році.
Коко
здійснила кілька революцій в історії моди. Це і коротка стрижка у стилі паж, і
укорочена спідниця, і сукня-сорочка, і знамените little black
dress (маленька
чорна сукня). Як дизайнер вона не просто створювала одяг, а все життя формувала
стиль Chanel –
практичний, упізнаваний та неповторний.
Крім
одягу, мадемуазель Шанель була творцем дивовижних, розкішних ювелірних прикрас.
Створені нею вироби доповнювали та підкреслювали індивідуальність Chanel. Однією з таких прикрас є
стилізована квітка камелії, улюблена квітка Коко, яка стала нарівні з двома дзеркально перехрещеними «С» символом
будинку Chanel. Великою
заслугою Коко Шанель є відкриття жінки, яка крокує в ногу з часом, - незалежної
й жіночної, ніжної та зухвалої. Талант і завзята праця, безпомилкова інтуїція
та честолюбні мрії дали змогу Коко досягти приголомшливого успіху, зробивши її
легендою ще за життя.
Шанель
не малювала моделі своїх речей, вона наколювала їх безпосередньо на клієнтках
або манекенницях, щоб бачити як виглядають речі у русі. Створений нею одяг
здійснив революцію не тільки в моді, ай вплинув на стиль життя в суспільстві в
цілому.
Новий
силует, розроблений Шанель (прості спідниці, вільні карди гани з великими
кишенями і широкою проймою), не потребував корсета та китових пластинок. Її
одяг був вільним, природним і бездоганно сидів. Вона перша пришила ґудзик на
манжету дамської блузки, - «щоб можна було засукати рукави». А до чорних сумок
дібрала червону підкладку – «так легко знайти ключі». Шанель першою відважилася
використати джерсі – недорогу тканину, з якої до цього шили чоловічу натільну
білизну.
Серед
клієнток Великої Мадемуазель були найчарівніші
та відомі жінки свого часу: Марлен Дітріх, Грета Гарбо, принцеса Монако
Грейс, герцогиня Віндздорська, Жаклін Кеннеді-Онасіс, Ромі Шнайдер, Француаза Саган.
У
1921 році Шанель створила легендарні духи Chanel №5 – «парфуми для жінки, які
пахнуть як жінка». Цей перший синтезований парфум, який не повторює запаху
будь-якої квітки, й дотепер є найпопулярнішим у світі.
У
1926 році Шанель уперше демонструє свою відому «маленьку чорну сукню» з простим
напівкруглим вирізом та довгими вузькими
рукавами, без комірця, ґудзиків, шнурків, складок, оборок, бахроми геніальна у
своїй лаконічності.
Усі
ці безцінні знахідки та винаходи мадемуазель використаються у колекціях Chanel і
зараз.
Афоризми
Великої Мадемуазель стали своєрідною біблією високої моди:
Ø
Мода – забавна ідея… і її треба
використовувати якомога швидше.
Ø
Розкіш – це коли виворіт такий же
гарний як і лице.
Ø
Треба безжалісно прибирати все, що
занадто.
Ø
За виключенням матеріальних справ,
ми потребуємо допомоги не в порадах, а у
схваленні.
Ø
Моду слід приймати, інакше ви
будете виглядіти смішно. Проте приймати новинки слід непомітно, маленькими
порціями.
Капелюх
За
всіх часів капелюх був неодмінною приналежністю одягу, В античному світі його
носили з чисто практичною метою. У часи подорожей стародавні греки надягали
низький капелюх з полями. У ХІ – ХІІ ст. серед багатьох новинок зі Сходу
прийшла в Європу й мода на тюрбани.
В
період готики головний убор подібний шлему з накидкою.
В епоху Відродження з’являються берети.
Великі плоскі та з розрізами, з тонкого сукна, оксамиту, прикрашені штучними
квітами, фруктами, пташками, пір’ям. Вони походили на переповнені кошики. Такі
величезні капелюхи потребували спеціальних шпильок, щоб утримувати їх на
голові.
Але
поступово з капелюхів зникли зайві прикраси. У сучасних моделей нашого часу
проста і зручна форма.
Рукавиці
Коли вперше з’явилися рукавички – невідомо, але ще давньогрецький
поет Гомер згадує про те, що пастухи й
працівники користувалися шкіряними рукавичками для захисту від рослин з
гострими шипами.
У середньовічній
Європі лицарі надягали рукавички тільки на турнірах для захисту від ударів. Тому їх робили з товстої шкіри. Удар
рукавичкою означав виклик, образу. Інша справа, коли рукавичку дарувала дама:
це був знак найбільшої милості.
Популярність рукавичок
росла. У ХІІ ст. у Франції був створений цех по їх виготовленню.
Поступово рукавички
стають предметом повсякденного туалету. Чоловічі рукавички були завжди
короткими, довжина жіночих залежала від довжини рукава одягу.
Пояс
За давній період історії
костюма пояса перетерпіли чимало змін, стаючи нерідко об’єктами моди. Широко відоме прагнення Рима до розкоші
виявлялося і у тім, що пояси прикрашалися індійськими перлами. Янтарем і
шліфованими дорогоцінними каменями. А воїн, що виявив боягузтво в битві, з
ганьбою позбавляли пояса.
В епоху раннього середньовіччя
ні кишень, ні сумок ще не було. Все необхідне – ножі, гребені, ножиці тощо –
підвішували до пояса на мотузках або ланцюжках. Лицарі на поясі носили кинджал,
меч, а іноді й дзвіночки. Існувала навіть приказка: «Де пан – там і дзенькіт».
Ґудзики
Вони приходять у моду
разом із шитим одягом на початку нової ери. Греки й римляни ними не
користувалися. Тканини в їхньому одязі вільно обмотувалися навколо тіла, а на
плечах її скріплювали спеціальними застібками-фібулами. Спочатку фібули
нагадували сучасні англійські шпильки або скріпки для білизни. Згодом вони
ставали все розкішніші, їх робили із золота, прикрашали дорогоцінними каменями.
В епоху Середньовіччя
придумали застібку на ґудзик. У часи Відродження ґудзик цінувався як витвір
ювелірного мистецтва.
У ХІХ ст. з’являються мануфактури по виготовленню ґудзиків. Їх
починають випускати у великій кількості з різних матеріалів: фруктових
кісточок, тасьми, галуна, тканини, заліза, міді. Тепер основний матеріал для
виготовлення ґудзиків – пластмаса.
Взуття
Необхідність захищати
ноги від холоду, гарячого піску, гострих каменів і колючих рослин змусила
людину винайти взуття.
У Давній Греції
найпоширенішим взуттям були шкіряні сандалії. Коли люди навчилися викроювати й
зшивати верхню частину та підбивати підметки, з’явилася можливість виготовляти
взуття відповідно моді й смаку. Воно ставало все витонченіше, що особливо
підкреслювалося подовженням її носків. В період Готики довжина носків взуття
досягала 1 метра, носок при цьому підв’язували до
коліна. Ця тенденція тривала до ХVст.
Одним із цікавих явищ
в історії жіночого взуття були котурни. Вони знайшли своєрідне застосування у
Венеції, де жінки стали ходити в них по затоплених вулицях. Висота котурна
доходила до 30 см, і при ходінні в них даму підтримували під руки двоє слуг.
У ХVІІ ст. у жіночому взутті знаходять визнання
французькі ефектні, що добре облягають ногу, туфлі з косим каблуком. Їх
виготовляли з парчі, атласу або оксамиту.
У ХVІІІ
ст. взуття прикрашається пряжками, бантами, мереживом. Основна ознака чоловічих
туфель – червоні каблуки.
З винаходом у 1855
році швейної машини значно міняється конструкція верху взуття та скорочується
час її виготовлення.
Немає коментарів:
Дописати коментар